ТУРЕЦЬКА РЕСПУБЛІКА

Площа – 780, 580 км2.

Населення – 68, 9 млн. осіб.

Столиця – Анкара.

Глава держави – президент. Законодавчий орган – Великі національні збори. Адміністративно-територіальний поділ: 81 провінція (іл), що об’єднанні у 8 географічних областей (бельге).

Географічне положення. Туреччина – південний морський сусід України. Відстань між Одесою і Стамбулом становить 690 км, від Криму до турецьких берегів – 250 км.

Туреччина розташована в двох частинах світу – 97% території в Західній Азії (займає півострів Мала Азія) та 3% території в Європі (займає крайній схід Балканського півострова). Країна розділена на дві частини Мармуровим морем та протоками Босфор і Дарданелли. Європейська частина відома як Фракія, азіатська – як Анатолія.

Важлива географічна особливість Туреччини – розташування на перехресті важливих шляхів з Європи в Азію і з Причорномор’я до Середземномор’я. Туреччина відіграє важливу геополітичну роль. Вона є членом НАТО та асоційованим членом ЄС.

Максимальна довжина турецької території з заходу на схід 1600 км, з півночі на південь 600 км. Протяжність сухопутних кордонів турецької території – 2753 км. На північному заході Туреччина межує з Болгарією (240 км) та Грецією (206 км), на північному сході – з Грузією (252 км), Вірменією (268 км) та Азербайджаном (9 км), на сході – з Іраном (499 км), на південному-сході – з Іраком (352 км) та Сирією (822 км).

З трьох сторін Туреччину омивають моря: на півночі - Чорне, на заході – Егейське, на півдні – Середземне. Загальна протяжність берегової лінії – 8333 км, з яких 1067 км припадає на берегову лінію близько 30 островів, які належать Туреччині. Акваторія територіальних вод Туреччини складає 6 морських миль.

Природні умови та ресурси.  Рельєф. Туреччина – гірська країна. Середня висота її території над рівнем моря складає 1132 м. Майже всю її територію займає Малоазіатське нагір’я. На півночі Туреччини простягнулись Північно-Анатолійські (Понтійські) гори (середня висота понад 1,5 тис. м.), а на півдні території знаходиться  гірська система Тавр (середня висота понад 2 тис. м.). Гори круто опускаються до моря і є важко прохідними. У Північній частині Західного Тавру розташувалися групи озер і глибоких улоговин, що дало назву цьому району, як „турецька країна озер”. Внутрішня територія країни поступово підвищується в напрямку із заходу на схід: Анатолійське плоскогір’я (середня висота 700-1200 м на заході і до 1500 м на сході) переходить в Східно-Анатолійське нагір’я (середня висота 1500-2000 м), де і знаходиться  найвища гірська вершина Туреччини -  Великий Арарат (5166 м). Низовинні рівнини, яких на території Туреччини мало, більшою мірою розміщені в гирлах річок. Найбільшими є: Аданська, Анталья, Акова.

Мінеральні ресурси країни різноманітні, але незначні. У надрах країни залягають кам’яне і буре вугілля, нафта, різні рудні копалини. Останніх досить для потреб національної економіки. Розробляють також світового значення родовища хромітів (8% загальносвітових запасів), ртуті і сурми (25%), вольфраму (7%), урану (5,4%), міді (4,2%). Із нерудних копалин виділяються запаси боратів. Є також родовища селітри, сірки, мармуру, кухонної солі.

Клімат. Територія Туреччини знаходиться в межах середземно­морсь­ко­го субтропічного кліматичного поясу. Однак гірський, сильно розчленований рельєф і складна циркуляція повітряних мас зумовлюють різноманітність кліматичних умов країни, для внутрішніх районів якої характерний континентальний клімат, а для гір – гірський.

Виділяють п’ять кліматичних районів: Чорноморський (характер­ризуєть­ся помірно теплим кліматом, для якого властиві помірна вологість, порівняно рівномірний розподіл опадів за сезонами року, нежарке для даної широти літо і прохолодна зима); середземноморський (для узбереж Егейського та Середземного морів властивий типовий середземноморський клімат з характерними для нього жарким сухим літом і теплою дощовою зимою); клімат Внутрішньої Анатолії різкоконтинентальний, сухий - жарке літо та відносно холодна зима; Вірмено-Курдського нагір’я вирізняється особливо суворими кліматичними умовами – довгою і холодною зимою, теплим літом; Клімат верхньомесопотамського району – жаркий і сухий. Саме тут відмічено температурний максимум +46,5°.

Опади розподілені по території нерівномірно. Найбільше їх припадає на східну частину чорноморського узбережжя. В західній частині анатолійського плоскогір’я режим опадів, характерний для напівпустель­них районів.

Водні ресурси. Туреччина забезпечена водними ресурсами нерівномірно, хоча на її території знаходиться густа річкова мережа. Проте більшість рік мають гірський характер, значну кількість водоспадів та порогів, а тому несудохідні. Велика швидкість течії робить їх майже незамерзаючими навіть у високогірних районах. На півострові течуть річки басейнів чотирьох морів. Найбільша річка країни Кизил-Ірмак (1355 км) належить басейну Чорного моря, який за числом рік є найбагатшим. Порівняно великим ріками цього басейну є також Сакар’я (824 км), Ешіль-Ірмак (519 км), Чорох (466 км). На території Туреччини беруть початок найбільші ріки Південно-Західної Азії - Тигр та Євфрат, які впадають в Перську затоку. Ряд річок належить до внутрішніх замкнутих басейнів, зокрема Каспійського моря, в яке впадає річка Аракс, та озер Ван, Туз та ін.

Стік рік відрізняється непостійним режимом. У дощові сезони та у період танення снігу багато рік створюють погрозу повені, а в зазвичай посушливий літній та осінній сезони сильно міліють, а деякі пересихають зовсім.

На території Туреччини є біля 50 озер, які займають близько 9,2 тис. км2 площі країни. Це кратерні, карстові, лагунні, тектонічні, запрудно-вулканічні озера. Найбільшими є солоні озера Ван (3713 км2), Туз (1500 км2), а також прісні - Бейшехір (656 км2), Егрідір (468 км2).

В результаті активного гідробудівництва на території Туреччини існує близько 70 водосховищ, найбільші з них: ім. Ататюрка (817 км2), Кебан (675 км2).

Ґрунти. В Туреччині переважають гірські ґрунти (до 80 % поверхні), вони малопотужні і малородючі. Серед рівнинних ґрунтів зустрічаються буроземи, червоноземи, сіроземи, каштанові ґрунти і солончаки. Чорноземів у Туреччині мало. Переважно вони мають алювіальне походження та розповсюджені на прибережних рівнинах, утворених гирлами річок, або в їх долинах.

Рослинний та тваринний світ.  Рослинний покрив Туреччини багатий та різноманітний. Він змінюється в залежності від кліматичних умов і рельєфу місцевості. Флора Туреччини включає близько 6700 видів рослин. Виділяють дві великі рослинні зони – приморську  і внутрішню. Перша представлена рослинністю субтропіків. Берегова частина приморської зони – це в основному ареал культурної рослинності, тобто рілля, сади, городи. Внутрішня зона сформувалась в відділених горами від морських узбереж центральних районах країни і представлена степовими та напівпустельними видами. На схилах гір, звернених до морів, ростуть різні за складом ліси. Найбільш цінні породи представлені в східній частині Північно-Анатолійських гір (вірменський дуб, східний бук, граб, клен, платан).

Тваринний світ представлений різноманітними пустельно-степовими та гірськими видами.

Зазначимо, що природа Туреччини, за тривалу історію господарського освоєння зазнала деградації. Тому питання охорони і раціонального використання природних ресурсів сьогодні є для країни особливо актуальними.

В країні створена ціла мережа національних парків, найвідомішими з яких вважаються Улудаг (гірський масив у західній частині Туреччини), Каратепе-Арелантас (південні відроги Тавра), долина ріки Мунзур (східна частина країни) та Памукалле (біля міста Денизли).

Населення і культура. За показником чисельності населення Туреччина займає 17-е місце в світі. Середньорічний приріст населення в останні десятиріччя дещо знизився і складає 1,13 % проти 2 % у 1980-х роках. Народжуваність становить 17,22 ‰, смертність 5,95 ‰, дитяча смертність 42,6 осіб на 1000 новонароджених. Загальна фертильність складає у середньому 1,98 народжень на одну жінку.

Розміщення населення. Туреччина належить до країн з високою щільністю населення. Густота населення становить 86,4 осіб на 1 км2, проте розміщене воно вкрай нерівномірно. Густо заселені узбережжя Чорного Егейського та Мармурового морів, де середня густота вдвічі вища від середньої по країні.  Порівняно малолюдними є Центральна і особливо Східна Анатолія.

Статево-вікова структура. Вікова структура населення характеризу­ється хоч і незначним, але стійким переважанням чисельності чоловіків над чисельністю жінок у співвідношенні 50,5 % проти 49,5 %. Ця перевага спостерігається у вікових групах до 64 років включно; у віковій групі від 65 років і більше чисельна перевага на боці жінок. Характерною особливістю вікової структури є висока питома вага осіб допрацездатного віку (0-14 років) – 26,6 %, проте в останні роки цей показник поступово знижується. Частка  осіб післяпрацездатного віку (понад 64 роки) є незначною – 6,6 %, але в останні роки поступово зростає. Середній вік населення становить 27,3 роки. Середня тривалість життя населення становить 72,1 роки. При цьому чоловіки живуть у середньому 69,7 років, а жінки – 74,6 років.

Міське та сільське населення. Усе населення проживає у більш ніж 40 тис. населених пунктах, які включають в себе великі й малі міста, села, хутори і великі ферми. За рахунок масової міграції сільського населення до промислових та адміністративних центрів спостерігається стійка тенденція до зростання питомої ваги міських жителів. Найбільш активно процес урбанізації проходить у західних районах Туреччини, а також у ряді міст Центральної та Східної Анатолії. Зараз частка міських жителів у країні становить 74 %. Найбільшими містами та економічними центрами є Стамбул (колишня стародавня столиця Туреччини – Константинополь)  з чисельністю жителів 8,3 млн. осіб та Анкара (3,2 млн. жителів). „Мільйонерами” стали портові міста Ізмір, Адана та Бурса.

Національний склад населення Туреччини характеризується значною чисельною перевагою основної нації – турків (80 % населення країни). У расовому відношенні – це південні європеоїди. Антропологічна особливість турків сформувалася в результаті багатовікового змішання тюркських племен з автохтонним населенням Малої Азії.

Крім турків в країні проживає ще понад 25 національних меншин. Найчисельнішою етнічною меншиною є курди, які проживають у гористих районах південно-східної Туреччини, складаючи в 10 ілах більшість. Їх частка  у національному складі населення – 17 %. Для них Анатолія – батьківщина, вони тут – корінні жителі. Як, утім, і в гірських районах Іраку, Ірану та Сирії. Багато років курди борються на території цих країн за створення незалежного Курдистану. На сьогодні велике і регіонально сконцентроване курдське населення є головною етнічною проблемою Туреччини. Намагаючись побороти невелику, але жорстоку екстремістську групу поміж курдами, турки порушують людські права усієї меншини, чим погіршують свої перспективи щодо приєднання до Європейського Союзу.

Друга за чисельністю національна меншина – араби (1,5 %, або біля       1 млн. жителів), які розселені у південно-східних ілах (переважно в ілі Хатай), у прикордонних районах з Сирією та Іраком.

Серед інших етнічних груп переважають вірмени, греки, черкеси, лази та євреї. Останні традиційно мешкають у великих містах, переважно у Стамбулі. На Чорноморському узбережжі та в Центральній Анатолії проживають черкеси, лази та аджарці (грузини-мусульмани), які значною мірою асимілювались з турками.

Офіційною мовою є турецька, яка належить до тюркської групи алтайської мовної сім’ї. Поширені, також, курдська (іранська група індоєвропейської мовної сім’ї), а також арабська, вірменська та грецька мови. Ще за часів Ататюрка (1 листопада 1928 р.) арабський алфавіт було замінено латинським. Турецький алфавіт на латинській основі складається з 29 літер (21 приголосних, 8 голосних та 2 значків).

Трудові ресурси та їх структура. У структурі зайнятості населення найбільша частка зайнятих припадає на сільське господарство – 39,7 %. Питома вага зайнятих у третинному секторі складає 37,9 %, а в промисловості лише 22,4 %.

Рівень безробіття становить 10,5 % економічно активного населення. Ще 6,1 % населення мають неповну зайнятість. За межею бідності в Туреччині 18 % населення, що зумовлює його міграцію за межі країни на заробітки. Понад 2 млн. турків працюють за кордоном (переважно в ФРН та інших країнах Європи, а також в країнах ближнього Сходу).

Країна має значний людський потенціал. Але якісно він невисокий: рівень грамотності населення становить лише 86,5 %.

Культура та релігія. Туреччина – спадкоємець колись величезної Османської імперії – зараз виступає одночасно як азіатська і європейська країна. Підтвердженням цьому є, зокрема, примхливе сплетіння древніх місцевих традицій з елементами сучасної західної культури. Так,  представники одного із напрямків турецької культури – літератури, особливо турецького постмодернізму, сьогодні широко відомі в Європі.

Туреччина має багатющу історико-культурну спадщину за 3500 років, почи­наючи з часів хетської держави і гомерівської Трої. На території цієї країни є ряд унікальних археологічних та архітектурних пам’яток еллінів, римлян, візантійців, сельджуків і турків-османів. До списку ЮНЕСКО внесено 8 об’єктів, що знаходяться на території Туреччини: історична зона Стамбула, національний парк Каппадокії, мечеть Дівригі, столиця хетів Хаттушаш, археологічні пам’ятки Немрутдаг і Ксантос-Летун, гарячі джерела Хіераполіс-Памукале, м. Сафранболу.

Духовна культура знаходиться під сильним впливом релігії. У країні діє система обов’язкового релігійного навчання. Панівною релігією в Туреччині є іслам. 99,8 % населення – мусульмани. З них 80 % - мусульмани-суніти (визнають святість Корану). 1/5 мусульманського населення – шиїти, які допускають тлумачення Корану, проте не повністю приймають хадіси – перекази про вчинки і висловлювання пророка Мухаммеда. Решта конфесійного складу населення (0,2 %) – переважно християни та іудеї.

Туреччина надає великого значення економічним і політичним відносинам з мусульманськими країнами і міжнародними ісламськими організаціями.

Географія господарства. У сучасному світовому господарстві Туреччина за багатьма ознаками належить до групи країн, що розвиваються. За класифікацією світового банку вона відноситься до підгрупи країн з середньонизькими доходами. Це індустріально-аграрна країна, яка входить до числа перших 25 країн світу за виробництвом ВВП (у 2004 р. – 302,8 млрд. дол.). ВВП на душу населення складає 4221 дол., а за паритетом купівельної спроможності – 7753 дол. Реальне зростання ВНП перевищує 6 %. Рівень інфляції знизився до 11,3 %. Прямі іноземні інвестиції в Туреччину незначні – менше 1 млрд. дол. щороку. У галузевій структурі виробництва ВВП лідирувала сфера послуг – 58,5 % та промисловість – 29,8 %; частка сільського господарства складає 11,7 %.

В основі державної економічної політики лежить контроль базових галузей господарства з великими капіталовкладеннями. Держава контролює весь залізничний транспорт та засоби зв’язку, 50 % морського транспорту,  75 % видобувної та понад 30 % обробної промисловості (переважно підприємства паливно-енергетичного та металургійного комплексів), 75 % кредитно-банківської системи. Разом з цим Туреччина має сильний і швидко зростаючий приватний сектор. Його позиції особливо значні в найбільшому індустріальному секторі економіки – легкій промисловості (особливо у текстильній та швейній галузях), продукція якої користується постійним попитом на міжнародному ринку. Також у структурі експорту Туреччини значною є роль харчової промисловості та сільського господарства; зростає частка галузей машино­будування, зокрема автомобілебудування та електротехнічної промисловості.

Вцілому економіка Туреччини досить динамічна. Головною політичною та економічною проблемою для держави протягом наступного десятиліття є членство в ЄС.

Промисловість. Основою турецької промисловості є обробна промисловість з питомою вагою понад 80 %. Частка видобувної промисловості складає біля 5 %, решта припадає на енергетику, газо- та водопостачання.

Електроенергетика. Основними джерелами електроенергії Туреччини є лігніт, кам’яне вугілля, газ, гідроресурси, енергія сонця та вітру.

Виробництво електроенергії становить 116,6 млрд. кВт/год. Його забезпечують близько 30 ТЕС та 50 ГЕС. Ще 457 млн. кВт/год. імпортується. Разом з цим 433 млн. кВт/год. електроенергії країна експортує в Болгарію, Румунію, Албанію та Грузію. Найбільші ТЕС – Амбарли (біля Стамбула) та в Хамітабаді потужністю біля 600 мВт кожна. Серед гідравлічних електростанцій найпотужнішою є найбільша на Близькому Сході Кебанська ГЕС на р. Євфрат, але гідроенергетичний потенціал в Туреччині використовується лише на 11 %. В країні завершено електрифікацію сіл.

Мінеральні ресурси країни різноманітні, але незначні. Гірничо­видобувна промисловість на 75 % знаходиться під контролем держави.

Структура паливних ресурсів представлена в основному кам’яним і бурим вугіллям, видобуток, яких ведеться на Чорноморському узбережжі та нафти (7 % від споживання) у Південно-Східній Анатолії (трикутник Гарзан–Гермік–Роман). Розпочався видобуток природного газу, який забезпечує поки що лише 2 % потреб країни. Нещодавно виявлені поклади уранової руди, але їх розробка ще не налагоджена.

Серед рудних ресурсів відзначимо наявність усіх руд чорних металів. Залізна руда видобувається переважно в ілах Сівас та Малатья. Хромова руда, головним чином, йде на експорт, тому обсяги її видобутку визначаються кон’юнктурою світового ринку. На Чорноморському узбережжі, в ілах Анкара та Денізлі є поклади марганцевої руди.

Серед руд кольорових металів наявні мідні руди в ілах Елязиг і Артвін, боксити в Міласі. Цинковий та свинцевий концентрати видобувають в ілах Баликесір, Кайсері, Кютахбя та Малатья. Вольфрамову руду видобувають в ілі Бурса. У незначній кількості ведеться видобуток ртутних і сурм’яних руд, золота та срібла.

Нерудні ресурси представлені кам’яною сіллю, сіркою, баритами, фосфоритами, магнезитом, азбестом, флюоритом, та мармуром.

Обробна промисловість у Туреччині розвинена значно краще, ніж у багатьох інших країнах Південно-Західної Азії. Вона забезпечує близько 70% вартості промислової продукції. Її розвиток стримує вузький внутрішній ринок. У цьому відношенні відкриття у 90-х роках ринків країн СНД (включаючи й Україну) для низькоякісних споживчих товарів Туреччини мало для неї неабияке значення.

Головну роль в обробній промисловості, як і раніше, відіграють легка (текстильна) і харчова промисловість (44 %). Продукція текстильної промисло­вості, як правило високої якості, у великих обсягах експортується в Європу, США та інші країни. Туреччина задовольняє третину потреб європей­ського співтовариства в текстилі та одязі. У загальному обсязі експорту країни текстиль та одяг складають майже третину. Найбільш комбінати розміщені в Адані, Стамбулі, Ізмірі, Бурсі, Кайсері, Ереглі, Денізлі, Малатьї та інших містах. Спеціальною ознакою турецької економіки є широкий розвиток національних ремесел. Передусім це стосується килимар­ства. Невеликі фабрики і майстерні виготовляють високоякісні килими, головним чином ручної роботи.

Значного розвитку отримала промисловість будівельних матеріалів (15% продукції обробної промисловості), яка включає цементні, скляні, цегельні та черепичні заводи.

Металургійна і металообробна промисловість. За останні два десятки років Туреччина скористалася тенденцією до згортання екологічно небезпеч­ної чорної металургії в розвинених країнах, щоб активно розвивати цю галузь у себе і проникнути на ринок Європи та сусідніх країн. Нині виробляється понад 18 млн.т сталі. Половина цієї кількості виробляється на трьох великих державних підприємствах – Карабюкському, Ереглійському та Іскендерун­ському комбінатах повного циклу. Друга половина на приватних міні-заводах з дуговими печами, які виникли останнім часом у районі Ізміру. Сталь і прокат стали другим продуктом турецького експорту після текстилю.

Алюмінієвий завод працює в Сейдішехірі. Мідь виробляють у Стамбулі, Мургуле та Ергані.

Туреччина експортує віконне і пляшкове скло, скляний кухонний і столовий посуд, кришталь.

У країні працює декілька тисяч невеликих підприємств лісо- та деревообробної промисловості, які виробляють фанеру, меблі, папір та картон.

Хімічна та нафтохімічна промисловість представлена головним чином нафтопереробними заводами в містах Батман, Кирикале, Ізмір, Аліага, Мерсін.

У 80-х роках в країні почався видобуток газу. Потреби в газі задовольняються, також, за рахунок продукції газових заводів в Анкарі, Стамбулі, Ізмірі та інших містах та скраплення попутних газів на Ізмірському та  Аліагському нафтопереробних заводах. До 2012 року діє договір про поставки газу з Росії.

Хімічна промисловість Туреччини виробляє борну та сірчану кислоту (Бандерме), мінеральні добрива, засоби захисту рослин та стимулювання їх росту, продукцію побутової хімії, автомобільні шини, вибухові речовини тощо.

Машинобудівні підприємства в основному зорієнтовані на монтаж імпортованих деталей, вузлів і агрегатів. Провідне місце в машинобудуванні займає виробництво і складання транспортних засобів. В авто- та трактороскладальній промисловості Туреччини активно діють ТНК („Форд”, „Фіат”, „Рено”, „Даймлер Бенц”, „Брітіш мотор”, „Крайслер” та ін.), які тісно співпрацюють з місцевим приватним капіталом. Виробляється біля 300 тис. легкових та 100 тис. вантажних автомобілів і тягачів, понад 20 тис. тракторів. Працює близько 20 основних підприємств завершальної зборки (Стамбул, Бурса, Адапазари, Ізмір, Ізміт, Мерсін) та 1000 суміжних виробництв. Виробництво залізничних транспортних засобів представлене заводами з виробництва пасажирських вагонів в Адані, товарних вагонів та дизельних двигунів в Сівасі, а також локомотивобудівним заводом в Ескішехірі.

Розширюються потужності та модернізується суднобудування. Воно нараховує більше 10 підприємств державного та приватного секторів, які розташовані, головним чином, в Стамбулі та Ізмірі.

Протягом останніх десятиріч Туреччина створила власне авіабудування (Єскішехір, Кайсері). В Мюртеді (біля Анкари) збираються військові літаки „F-16”. Є завод зі зборки вертольотів.

Налагоджено складання і виробництво верстатів, різноманітної побутової техніки, велосипедів. Належного розвитку набула електротехнічна промисловість. Внутрішній ринок повністю задовольняється власними акумуляторами,  електрошнурами, електромоторами, трансформаторами, зварювальними апаратами тощо. Значними темпами розвивається радіо- і електронна промисловість.

Підприємства військово-промислового комплексу зосереджені переваж­но в околицях Анкари. Тут виробляються вибухівки, зброя, ракетні установки, кулі тощо. Складне озброєння надходить з військово-промисло­вих комплексів держав Заходу – членів НАТО: бойові кораблі, літаки, танки, ракетні установки.

Сільське господарство. Тут створюється до 20 % ВНП Туреччини. Туреччина практично повністю забезпечує себе продовольством, а частка сільгосппродукції в експорті країни складає 20-25 %. Біля 90 % оброблюваних земель знадиться в приватній власності.

Структура сільського господарства Туреччини характеризується переважанням рослинництва (майже 2/3 доходу галузі) над тваринництвом (1/3 доходу), причому їх розвиток відбувався дещо відособлено і вони ніколи не представляли тісно пов’язаних частин єдиного господарського організму. Частка лісового господарства та рибальства незначна. Провідну роль відіграють зернові культури, які займають біля 80 % посівних площ країни. У структурі зернових переважають озима пшениця та ячмінь. Менше значення мають кукурудза, жито, овес, просо та рис. Основним районом вирощування пшениці є Внутрішня Анатолія. При урожайності 18-19 ц/га щороку збирається біля 20 млн.т пшениці і за цим показником Туреччина входить до першої десятки країн її виробників.

Незначна частка в посівних площах припадає на бобові культури – горох, квасолю тощо.

Вирощування овоче-баштанних культур (картопля, цибуля, часник, огірки, помідори, капуста, баклажани, перець, кабачки, кавуни та дині) є виробничою спеціалізацією приміських агропромислових комплексів.

Під технічними культурами зайнято менше 12 % посівних площ. Серед цукристих вирощують цукровий буряк та цукрову тростину.

З волокнистих культур першість належить бавовнику, який культивують у приморських районах. Коноплю використовують у текстильній (виробництво канатів, мотузок, мішковини) та олійно-жировій промисловості. Льон, головним чином як олійна культура, культивується в західній частині Чорноморського узбережжя.

В олійно-жировій промисловості, крім насіння волокнистих культур, використовуються маслини, кунжут, земляний горіх (арахіс), соя та віднедавна соняшник. За виробництвом оливкової олії Туреччина входить до першої п’ятірки країн-виробників світу.

За вирощуванням відносно нової для Туреччини культури – чаю країна займає п’яте місце в світі.

Експортно орієнтованою галуззю є вирощування тютюну. Основними районами його вирощування є Егейський, Чорноморський, Мармурово­морський та Південно-Східний.

Значного розвитку завдяки сприятливим агрокліматичним умовам набуло плодівництво – важлива експортна галузь країни. У цьому відношенні найбільше значення мають виноград, інжир, маслини, цитрусові та фундук (перше місце в світі). Найбільшого розвитку плодівництво набуло в приморських та приміських районах країни.

Тваринництво на відміну від рослинництва розвивалося, головним чином, на екстенсивній основі. Винятком є лише птахівництво. Виділяють три основні типи тваринництва: 1) кочове м’ясововняне скотарство – розведення дрібної рогатої худоби, характерне для курдських племен Східної Туреччини та юрюків (турків-кочівників); 2) тваринництво дрібнотоварного селянського господарства як доповнення до землеробства; 3) створені на комерційній основі спеціалізовані товарні ферми з сучасними методами організації виробництва.

У структурі тваринництва провідне місце належить скотарству, зокрема вівчарству. Поголів’я овець становить 27 млн. Воно дає щорічно біля 50 тис.т напівгрубої вовни та 7 млн.т штук овечих шкірок.

Велика рогата худоба нараховує 25 млн.голів. Половина з них – молочні корови. Верблюди, буйволи, віслюки, мули, та коні використову­ються як тяглова і транспортна сила.

Значного розвитку набуло козівництво, яке нараховує 18 млн.голів звичайних та ангорських кіз. Туреччина є великим світовим постачальником цінної ангорської вовни (мохер). Ще до середини XIX століття ангорські кози водилися тільки в Туреччині. Пізніше їх завезли до південної Африки та США, де на їх основі були виведені нові, покращенні породи.

Значного розвитку в останній час набуло птахівництво, бджільництво (п’яте місце в світі за виробництвом меду), рибальство та тутове шовківництво.

Транспорт і зв’язок. Сумарна вартість транспортних послуг та послуг зв’язку складає біля 16 % вартості ВВП Туреччини. У транспортній системі домінуючим є автомобільний транспорт, на який припадає 90 % пасажироперевезень та 70 % внутрішнього товарообороту. Загальна протяжність автомобільних шляхів 385,9 тис.км., з них 131,2 тис.км – з твердим покриттям (включаючи 1749 км швидкісних автомагістралей).

Загальна протяжність залізниць 8671 км, з них лише 2122 км –електрифіковані. Турецькі залізниці переважно одноколійні. Рухомий склад і самі залізниці сильно зношені.

Для внутрішнього судноплавства можуть використовуватися лише озера, оскільки на ріках – пороги, а деякі з них влітку взагалі пересихають. Приморське розташування Туреччини зумовлює розвиток морського транспорту, який повністю обслуговує каботажні та частково експортно-імпортні перевезення. Тоннаж морського флоту – близько 4 млн.т. Головними морськими портами країни є Стамбул, Ізміт, Ізмір, Мерсін, Трабзон, Самсун, Хопа, Іскендерун (база турецьких ВМС).

Через Туреччину проходять важливі міжнародні авіалінії до Європи, країн Азії та Північної Африки. 15 внутрішніх авіаліній забезпечують перевезення понад 2 млн. пасажирів. Стільки ж пасажирів перевозиться зовнішніми авіалініями. На території Туреччини функціонує 120 аеропортів. Аеропортами міжнародного значення є Ессенбога (Анкара), Ешільський (Стамбул), Чіглі (Ізмір) та Адана.

По території Туреччини проходить 1738 км нафтопроводів, якими транспортується сира нафта, 2321 км трубопроводів, якими перекачуються нафтопродукти та 708 км газопроводів. Посередницька й зв’язуюча роль Туреччини у  майбутньому ще більше зростатиме після введення нових нафто- і газопроводів з Ірану, Казахстану, Туркменістану та Азербайджану до Європи, у тому числі й України, про що є відповідна домовленість, або ведуться переговори.

Швидко зростає телефонний зв’язок, особливо стільниковий. Зараз в країні нараховується близько 19 млн. телефонних ліній та використовується понад 28 млн. мобільних телефонів. Кількість користувачів Інтернету – 5,5 млн. осіб (2003 р.).

Зовнішні економічні зв’язки. Експорт Туреччини у 2003 р. становив 49,12 млрд. дол., а імпорт 62,43 млрд. дол. Зовнішня торгівля країни є хронічно дефіцитною. Основні експортні статті: текстильні та швейні вироби, продукція сільського господарства, чорної металургії та харчової промисловості, автотранспортні засоби. Імпортує Туреччина в основному предмети споживання та сировину, зокрема, паливо, продукцію машинобудування та хімічної промисловості, сталь, гуму, папір.

Основні зовнішньоторговельні партнери – Німеччина, США, Велика Британія, Італія, Франція, Іран, Ірак, Росія. Україна на турецькому ринку купує традиційні експортні товари Туреччини – цитрусові, тютюн, маслини, фундук, ізюм, живу худобу, шкіру, бавовну, вовну.

Інтенсивно розвивається нова галузь економіки – туризм. Будуються готелі, мотелі, кемпінги. В останні роки Туреччину щорічно відвідують близько 15 млн. туристів, доходи від міжнародного туризму складають понад 12 млрд. дол.

Внутрішні відмінності. Туреччину умовно поділяють на промисловий Захід, аграрно-промисловий Центр та аграрний Схід.

Найбільш розвинений промисловий Захід включає вілаєти (іли) Східної Фракії та Західної Анатолії. Основними організовуючими центрами є агломерації Стамбула та Ізміра, які пов’язані з розвиненими багатогалузе­вими економічними районами узбережжя Мармурового та Егейського морів.

Аграрно-промисловий центр (середня Туреччина) займає Центральну Анатолію, Чорноморське та Середземноморське узбережжя. Провідною галуззю економіки є сільське господарство. Промисловість за обсягом виробництва займає друге місце і представлена, головним чином, підприєм­ствами з переробки сільськогосподарської сировини. Середземномор’я стало не тільки сільськогосподарським, а й провідним туристсько-рекреаційним районом, своєрідним «валютним цехом» країни. Великі міста району – столиця Анкара, Адана, Газіантеп, Конья, Кайзері, Анталья, Самсун, Мерсін.

Аграрний Схід – найменш освоєна частина країни. Панівне місце в економіці району належить тваринництву. Найбільші міста – Діярбакир (головне місто турецького Курдистану), Малатья, Урфа, Малаш, Ерзурум.