English Russian Ukrainian
Баннер
Албанія PDF Печать E-mail
Автор: Administrator   
18.10.2010 07:50
Недоступен ни однин перевод.

 

Офіційна назва - Республіка Албанія- Republika e Shqiperise(алб. мовою); Republic of Albania(анг. мовою).

Столиця - Тирана - 388 тис. осіб(2005 р.)

Площа території - 28,7 тис. кв. км .

Кількість населення - 3,152 млн. осіб ( 2006 р).

Місцевий час. Відстає від київського на 1 годину.

Адміністративний поділ. 12 префектур, 36 округів (реті), які поділяються на 309 комун, окрім того  є 65 муніципалітетів, 309 комун(локалітети- lokalitete).

Великі міста. Дуррес (112,3 тис. осіб), Ельбасан (101,7 тис.), Шкодер (91,3 тис.).

Офіційна мова - албанська.

Грошова одиниця - лек = 100 кіндаркам.

Міжнародних організації. ООН, ОБСЄ (з червня 1991 року), ОІК (з грудня 1992 року), РЄ (з липня 1995 року), Організація Чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС), СОТ, МБРР, МВФ, МФЧХіЧП, ФАО, ВООЗ тощо.

Державний прапор. Згідно з Конституцією, Державний прапор Республіки Албанія містить в центрі зображення двоглавого чорного орла з розправленими крильми на червоному фоні відповідно до традиції нинішнього століття. Червоний колір прапора - символ крові албанських патріотів, пролитої ними під час багатовікової боротьби проти турецьких загарбників. У нинішньому вигляді прапор існує з 1945 року.

Державний герб. Герб Республіки Албанія являє собою зображення двоглавого чорного орла на червоному щиті варязького типу. Щит обрамлений прямими чорними лініями, що звужуються донизу. На ньому є напис чорними літерами: "Республіка Албанія". Орел на гербі - символ бойового духу албанського народу, спосіб життя якого, за народним повір'ям, схожий з духом і способом життя албанця. З давніх часів албанці називають свою гірську державу "Шкіперією" (Shqiperia), що у перекладі означає "країна орлів", а себе - нащадками орлів. Чорний двоглавий орел був емблемою національного героя Албанії - Скандербега, який у ХV ст. вів національно-визвольну боротьбу проти турецького іга.

Державний гімн. У відповідності з Конституцією Державним гімном Республіки Албанія є гімн державного прапора.

Географічне розташування. держава знаходиться на півдні Європи, в південно- західній частині Балканського півострова на побережжі Адріатичного і Іонічного морів. На південному сході і півдні межує з Грецією (довжина загального кордону - 282 км), на сході - з Македонією (151 км), на півночі і північному заході - з Сербією і Чорногорією (287 км). Омивається водами Адріатичного та Іонічного морів (берегова лінія - 362 км). Протока Отранто, завширшки 75 км, відділяє Албанію від Італії.

Фізико-географічна характеристика. Рельєф. Албанія - за винятком болотистих і алювіальних прибережних рівнин - гірська країна. Гори простягаються з північного заходу на південний схід. На її території виділяють чотири фізико-географічних райони, три з них пов'язані з горами. Уздовж берега розташована неширока рівнина, що простягається від кордону з Югославією до міста Влера. Ця рівнина не відрізняється плоским рельєфом, її поверхня, особливо на сході, усіяна станковими пагорбами і пасмами. Після зимових дощів ріки, що перетинають рівнину, виносять велику кількість піску і мулу з гір в Адріатичне море. У такий спосіб берег нарощується у бік моря, його облямовують болота. Після Другої світової війни значні площі прибережних рівнин були осушені, а на місці боліт виникли сільськогосподарські угіддя і поселення. Найбільш освоєною була смуга між Влерою і Дурресом. Втім, рівнина і зараз затоплюється під час повеней. У країні немає зручних природних гаваней, і головний порт Дуррес (в античні часи Епідамн, потім - Дірахій) розташований у мілководній відкритій бухті. Північно-Албанські Альпи, що знаходяться на крайній півночі, - у найбільш пересічених і важкодоступних гірських районах країни. В Албанії їх називають "проклятими горами". Сильно еродовані схили цих гір, складені з вапняків, відрізняються значним розвитком карсту і нерідко важкодоступні. На перший погляд здається, що це незаселений район. Однак улітку туди на верхні пасовища відганяють худобу. Далі на південь виходи вапняків мають більш переривчасте поширення; а там, де поверхня складена кристалічними породами (зокрема, серпентинами), гори знижуються і набувають більш згладжених форм, як, наприклад, на плато Мирдита. На сході, на кордоні з Югославією, у межах хребта Кораби знаходиться найвища точка країни гора Корабит (2764 м). Увесь цей район знаходиться у басейні ріки Дрін. На південь від плато Мирдита гори знижуються і набувають більш згладженої платоподібної форми. Поверхня буяє улоговинами, що, немов перлини, нанизані уздовж вузьких долин великих рік. У кожній більш-менш значній за розмірами улоговині розвинуте сільське господарство. Найбільша з них зайнята Охридським озером, в інших знаходяться великі міста - Корча, Пешкопія і Берат. На південь від Влери гори підступають до самого берега моря. Тут знову переважають виходи вапняків і розчленовані форми рельєфу, землі використовуються тільки як пасовища для овець і кіз. На крайньому півдні, в околицях Саранда, розвинута неширока прибережна рівнина. Клімат. Типові для середземноморських країн тривале жарке і сухе літо і м'яка досить волога зима характерні для прибережних рівнин Албанії. Однак у внутрішніх гірських районах умови змінюються, особливо на півночі, де зими суворі, із сильними снігопадами, а влітку, хоча в основному і тримається суха погода, нерідко проходять зливи руйнівної сили. У літні місяці відчувається нестача вологи. Рослинність і ґрунти. У гірських районах Албанії геологічні умови несприятливі для формування родючих ґрунтів. На серпентинах утворюються малопотужні і малородючі ґрунти, а на вапняках ґрунтовий покрив часто взагалі відсутній. Крім того, під впливом сильних злив і потужного стоку на крутих схилах активно розвивається ґрунтова ерозія. Ґрунтові маси, знесені з гір, відкладаються в долинах, улоговинах і на рівнинах, де через підвищену заболоченість умови малосприятливі для землеробства. Невисокі пагорби, що облямовують прибережну рівнину, вкриті переважно заростями ксерофітних чагарників - маквисів. Вони поступово змінюються листяними лісами з перевагою дуба в середньому ярусі гір. Інтенсивна ерозія ґрунтів і випас худоби (особливо кіз) несприятливо позначаються на лісовідтворенні. Верхній ярус гір більш залісений, склад деревостану багато в чому залежить від характеру гірських порід: хвойні породи ростуть в основному на виходах серпентинів, а бук - на виходах вапняків. На вершинах гір і на найбільш малопотужних ґрунтах розвинутий тільки розріджений покрив дернових трав. Фауна. В Албанії збереглося багато диких тварин, але їх популяція сконцентрована у тих місцях плато і гір, де є достатні запаси поверхневих вод. Вовк, дикий кабан і олень, що раніше зустрічалися по всій країні, нині відтиснуті у більш важкодоступні райони.
Державний устрій. Албанія - парламентська республіка. Діє конституція схвалена на референдумі 22 листопада 1998 р. Набрала чинності 28 листопада 1998 р. з наступними змінами від 13 січня 2007 р. і 21 квітня 2008 р. Главою держави є президент, який з квітня 1991 р. обирається Народними зборами на п'ятирічний термін  шляхом таємного голосування більшістю в три п'ятих голосів. Повторне обрання на черговий термін допускається один раз. Нинішній Президент Албанії  - Бамір ТОПІ(Bamir Topi). Обраний на посаду глави держави 20 липня 2007 року, приведений до присяги 24 липня 2007 року. Законодавча влада належить Народним зборам  із 140 депутатів, які обираються (з 2009 р.) за партійними списками на основі системи пропорційного представництва шляхом загальних рівних прямих виборів при таємному голосуванні терміном на чотири роки. Народні збори обирають і звільняють  з посади свого голову.  Народні збори обрані 28 червня 2009 р. Голова Народних зборів - Йозефіна ЧОБА ТОПАЛЛІ (Jozefina Coba Topalli (жін.), обрана 8 вересня 2009 р. Раніше обиралась у  вересні 2005 р. Вищим органом виконавчої влади є Рада Міністрів на чолі з головою Ради міністрів , який призначається президентом,  склад уряду затверджується Народними зборами. Уряд коаліційний: Демократична партія Албанії(ДПА), Соціалістичний рух за інтеграцію(СРІ), сформований 17 вересня 2009 р. Керівником уряду Албанської Республіки є представник Демократичної партії Албанії -  Салі БЕРІША(Sali Berisha).
Економіка. Претензійні плани економічного розвитку Албанії значною мірою залежали від допомоги СРСР та інших східноєвропейських країн, а після припинення цієї допомоги в середині 1960-х років відбулося зниження темпів розвитку економіки. Особливо потребувала переоснащення мала гірничодобувна промисловість. Наприкінці 1980-х років ситуація стала вирівнюватися: налагоджуються відносини з країнами Західної Європи, але дефіцит інвестицій, неефективне їх використання і політична нестабільність призвели до різкого економічного спаду в 1990-1991 рр. У 1992 р. ВВП Албанії різко скоротився у порівнянні з рівнем 1989 р., і для подальшого розвитку економіки були потрібні негайні заходи. Уряд висунув програму реформ, що включала перехід від адміністративно-командної економіки з централізованим контролем до ринкової економіки і приватного підприємництва. Насамперед була здійснена приватизація більшої частини сільськогосподарського сектора, дрібних і середніх підприємств, а потім настала черга великих підприємств. У 1996 р. ці зусилля в сполученні з іноземними інвестиціями дали певні позитивні результати, ВВП зріс на 9% (за іншими даними - на 5%) і становив 2,3 млрд. дол., тобто 700 дол. на душу населення. Однак ці досягнення були затьмарені зростанням безробіття, яке офіційно перевищувало 20%, і поширенням корупції. Подальший прогрес у перетворенні економіки в цілому гальмувався через відсутність надійної інфраструктури й ефективної фінансової системи. В остаточному підсумку фінансові піраміди, політична нестабільність у 1997 і протиборство сил у 1998 р. призвели економіку до повного розвалу. У 1997 р. ВВП скоротився на 7%, а зовнішньоторговельний баланс - на 22%. Албанія мала дуже обмежену і слабку базу для індустріалізації. Без інтеграції країни до світових ринків великі іноземні інвестиції в економіку країни, реформи на державному рівні були приречені на незначні результати. Об'єктивну оцінку економіці країни не дає зробити обмеженість інформації, яка за радянських часів замовчувалася, а в пострадянські часи - не була достатньо точною.
Паливно-енергетична база. Видобуток нафти в Албанії вперше почали проводити італійські компанії ще до початку Другої світової війни. Обсяг виробництва зріс з 13 тис. т у 1935 до 134 тис. у 1938, з них 105 тис. т експортувалося в Італію. Після закінчення війни розвиток цієї галузі набирав обертів. Видобуток нафти у 1987 р. сягнув приблизно 3 млн. т, тоді як її запаси оцінювалися в 20 млн. т. Основні нафтові родовища знаходяться в районах Кучова і Патосі. Албанська нафта відрізняється підвищеною густотою і потребує спеціальної переробки. На початку 1990-х років виробництво нафтопродуктів в Албанії підтримувалося на рівні 600 тис. т на рік, але потім скоротилося до 360 тис. т (1997). Видобуток природного газу, що почався у 1938, істотно знизився у роки війни. Однак у 1950-х роках він значно збільшився і сягнув 40 млн. куб. м у 1959 році. На початку 1960-х років були відкриті нові газові родовища. У 1985 р. було добуто 420 млн. куб. м, а в 1990-х роках відбувся різкий спад у цій галузі: видобуток газу скоротився до 102 млн. куб. м у 1992 і 18 млн. куб. м - у 1997.
Вуглевидобувна промисловість розвинута слабко через обмеженість запасів кам'яного вугілля. У країні переважають родовища бурого вугілля з низькою теплотворною здатністю. Основні центри вугледобувної промисловості: Валіяси (біля Тирани), Мемаліай (на північ від Тепелени), Мбор'я і Дренова (біля Корчі). Розробка вугільних родовищ почалася в 1938 р., коли видобуток становив лише 3,7 тис. тонн. Під час Другої світової війни він збільшився до 132 тис. т на рік, а у 1987 сягнув 2,3 млн. т, у 1990-х роках ця галузь господарства почала занепадати. У 1992 р. було добуто 366 тис. т вугілля, а в 1997 - всього 40 тис. тонн.

Особлива увага в роки комуністичного режиму приділялася розвитку гідроенергетики. Важливим проектом того часу було спорудження гідроелектростанцій на р.Маті, біля Тирани, і особливо низки ГЕС на р.Дрін у Північній Албанії. Вироблення електроенергії зросло з 3 млн. кВт/г у 1938 р. до 9,2 млн. у 1948 р. і 150 млн. у 1958. У 1970 р. вироблялося приблизно 900 млн. кВт/г електроенергії, і уряд оголосив про завершення електрифікації сільських районів. У 1988 р. виробництво електроенергії сягнуло майже 4 млрд. кВт/г, з них на частку ГЕС припадало 80%. У 1990-х роках виробництво електроенергії скоротилося, стали звичними перебої в енергопостачанні, але до 1995 воно було відновлене.

Гірничодобувна промисловість
Албанія багата на корисні копалини, особливо на хромові і мідні руди. Наприкінці 1980-х років на частку гірничорудної продукції припадало приблизно 5% вартості промислової продукції і 35% вартості експорту.
Родовища високоякісного хроміту зустрічаються в різних частинах країни. Хромітові рудники знаходяться у Поградеці, Клесі, Летайї і біля Кукеса. Обсяг видобутку зріс з 7 тис. т у 1938 р. до 502,3 тис. у 1974 і 1,5 млн. т у 1986. Родовища мідних руд розташовані в основному в північній Албанії, в околицях Пука і Кукес. Ведеться розвідка і видобуток руд, що містять золото, срібло, боксити, нікель, марганець тощо. Налагоджувався видобуток залізної руди на родовищах у долині р.Шкумбіні між Ельбасаном і Перпарімі. У 1990-х роках видобуток всіх цих руд різко знизився. У 1997 р. у державному секторі було видобуто всього 157 тис. т хромітів і 25 тис. т міді.

Обробна промисловість
До 1925 року в Албанії не було майже ніякої промисловості. Вона почала повільно розвиватися тільки на початку 1930-х років, цей процес прискорився у 1939-1943 роках під час італійської окупації. У кінці Другої світової війни в країні діяло кілька лісопильних заводів і фабрик з виробництва маслинової олії і тютюнових виробів, великий пивоварний завод, кілька підприємств з виробництва мила, меблів, картону тощо. У роки комуністичного режиму були побудовані металургійний комбінат у Ельбасані, цементний завод, фабрики з виробництва рибних консервів у Влері, текстильні комбінати в Тирані і Бераті, фабрика з виробництва гумових чобіт у Дурресі, бавовноочисні підприємства в Рогожині і Фієрі, фабрики з виробництва овочевих і фруктових консервів у Ельбасані, Шкодері і Бераті, цукровий завод у Корчі і ще кілька невеликих підприємств у різних частинах країни.
Наприкінці 1980-х років на частку промислової продукції припадала приблизно половина валової вартості товарів і послуг в Албанії. Найважливіші галузі промисловості були пов'язані з видобутком і збагаченням хромових і мідних руд, перегонкою нафти, виробництвом електроенергії, машин тощо. Наприкінці 1980-х років частка продукції харчової і текстильної промисловості становила лише приблизно третину всієї промислової продукції країни. У 1990-х роках обробна промисловість переживала глибоку кризу. До 1992 р. її продукція скоротилася більше ніж на 50%, а у 1996 становила всього 12% ВВП.

Сільське господарство. Рівень сільськогосподарського виробництва в Албанії традиційно був і залишається невисоким, оскільки природні фактори досить несприятливі для його розвитку. У 1943 р. оброблялося лише 356 тис. га. У 1964 р. оброблювані землі становили 521 тис. га (17% всієї площі країни). Більша частина орних земель зосереджена в прибережних і центральних районах Албанії. Колективізація сільського господарства супроводжувалася земельною реформою, спрямованою на ліквідацію великого приватного землевласництва і надання землі "тим, хто її обробляє". Після проведення реформи по всій країні почали насаджувати колективні і державні господарства. Процес колективізації прискорився починаючи з середини 1950-х років, коли був прийнятий курс на повне кооперування сільського господарства і залучення селян у колективні і державні об'єднання. У 1967 р. цим господарствам належало 97% орних земель. Тільки в 1990-х роках розгорнулася кампанія з приватизації у сільському господарстві, і до 1995 р. більшість ферм перейшли в приватну власність. Основні сільськогосподарські культури в Албанії - кукурудза і пшениця. Посівні площі під зерновими культурами збільшилися з 140 тис. га у довоєнні роки до 350 тис. га у 1988. Середньорічний збір кукурудзи зріс з 134 тис. т у середині 1930-х років до 108 тис. у 1950 і 315 тис. т наприкінці 1980-х років, а середньорічний збір пшениці - з 40 тис. т у середині 1930-х років до 200 тис. у 1973 і 589 тис. у 1988; у 1994 врожай кукурудзи становив 180 тис. т, а пшениці - 470 тис. тонн. Значних успіхів країна досягла у вирощуванні волокнистих культур, особливо бавовни і тютюну. Важливу роль відіграє обробка маслин. Серед інших культур, вирощуваних в Албанії, - жито, ячмінь, овес, рис, цукровий буряк і картопля. У 1990-х роках відбулося збільшення обсягу валової продукції сільського господарства, і тепер вона становить понад 50% ВВП.  Тваринництво. Незважаючи на деяке зростання поголів'я домашньої худоби, продуктивність тваринництва в Албанії знаходиться на низькому рівні. Розвиткові цієї галузі перешкоджають недосконалі методи її ведення, дефіцит кормів, недостатні площі приміщень для утримання худоби і деякі інші фактори. У 1996 р. в Албанії нараховувалося 806 тис. голів великої рогатої худоби, 98 тис. свиней, 1410 тис. овець, 895 тис. кіз і 4108 тис. голів домашньої птиці. Ці показники скоротилися в 1997-1998 роках, коли селяни забили худоби більше, ніж звичайно.

Транспорт і зв'язок. Залізничний транспорт відіграє важливу роль у пасажирських і вантажних перевезеннях. Довжина залізниць становить понад 720 км. Основна магістраль проходить з півночі на південь від Шкодера через Дуррес до Влери, є відгалуження до Тирани і Поградцу (на березі Охридського озера). Залізниці Албанії з'єднані з містом Титоград  і входять у європейську систему залізниць. Для внутрішніх перевезень істотне значення має автомобільний транспорт, хоча парк приватних автомашин невеликий, а дороги в поганому стані. Загальна довжина доріг з твердим покриттям - приблизно 3 тис. км. Можливості морського судноплавства обмежені. У ХХ ст. головним зовнішньоторговельним портом був Дуррес, що має вигідне положення в центральній частині узбережжя країни і з'єднаний мережею доріг з внутрішніми районами. Серед інших портів виділяються Влера і Саранда. В Албанії є кілька аеропортів. Найбільший аеропорт країни Тирана має регулярний зв'язок з великими містами Європи.

Експорт. Хромова руда. Албанія є одним з провідних постачальників цієї руди на світовий ринок. Інші статті експорту - мідь, нафтопродукти, фрукти й овочі, тютюн і сигарети. Важливі предмети імпорту - машини, промислове устаткування, продукція хімічної промисловості і деякі споживчі товари.

 

Історія. Історія Албанії пов'язана з історією Іллірії, що контролювала внутрішні райони на заході Балканського півострова від Істрії до північної Греції до VI ст. н.е. Іллірія, до складу якої входила Албанія, була підкорена римлянами в 167 р. до н.е. Однак романізація мало торкнулася іллірійців: у них збереглася племінна квазіавтономія. Коли у 395 р. н.е. Римська імперія розділилася на Східну і Західну, Албанія опинилася в складі Східної (Візантійської) імперії. Ймовірно, в цей же час албанська мова почала виділятися з іллірійської.

Падіння Римської імперії у V ст., руйнівні набіги аварів, гунів і готів, а також поява слов'ян у VI-VII ст. поклали край існуванню Іллірії. Багато іллірійців були асимільовані південними слов'янами, інші, які проживали в горах, зберегли свою етнічну самобутність. Саме від них походять сучасні албанці.

Албанію, розташовану на околиці Візантійської імперії, було нелегко захищати: у IX ст. її центральні і південні райони захопила Болгарія. У 998-1019 рр. сама Болгарія потрапила під владу Візантії, однак північну Албанію захопили серби. У той же час південні прибережні райони перебували під впливом норманів, а потім - хрестоносців. У 1081-1082 рр. нормани захопили Диррахій. Візантійці відвоювали це місто в 1083 р. за допомогою Венеції, яка за це отримала привілеї на торгівлю в албанських містах. Південні слов'яни також скористалися слабкістю візантійського впливу в Албанії. У 1180-х рр. серби захопили Шкодер, а приблизно у 1200 р. болгари підкорили східну Албанію.
Після захоплення Константинополя у 1204 р. під час IV Хрестового походу і тимчасового розпаду Візантійської імперії Албанія, яка мала важливі виходи до моря, протягом майже двох століть була ареною боротьби, доки Османська імперія не встановила свою владу. У 1204 р. Венеція висунула вимоги на всю центральну і південну Албанію, але здійснювала контроль тільки над ключовими портами, включаючи Диррахій. Внутрішні райони, за договором 1210 р., були передані грецькому васалу Михайлу Комніну, який у 1213 р. виступив проти венеціанців, захопив Диррахій і перед своєю смертю у 1215 р. заснував Епірський деспотат. Його наступнику, Феодорові Ангелу, в 1216 р. вдалося примирити албанських вождів, а в 1217 р. він відбив напад західних рицарів і венеціанських суден на Диррахій і просунув свої війська на схід, але в 1230 р. зазнав поразки у боротьбі з Болгарською імперією, що відродилася при Івані Асені II.
Болгарські війська вирушили на захід через Македонію та Албанію і вийшли до Адріатичного моря. У 1246 р. Візантійська імперія розгромила Болгарію і просунула свої війська на узбережжя північної Албанії, внаслідок чого був припинений союз місцевих племен з Епірським деспотатом. У 1256 р. візантійці захопили Диррахій, але в 1257 р. змушені були поступитися ним королю Обох Сицилій Манфреду, який у 1268 р. завоював Влеру і Берат. Західний вплив посилився при наступникові Манфреда Карлі Анжуйському, який зробив албанців своїми васалами і в 1272 р. захопив Диррахій, що послужило першим кроком до нападу на Константинополь. Однак у 1276-1277 рр. Візантія відбила його напади на території Албанії.

Пізніше Албанія зазнавала натиску сербів, а в 1346-1355 рр. увійшла до складу Сербського королівства Стефана Душана (1331-1355 рр.). Деякі албанські підрозділи армії Душана мігрували на південь і заснували колонії на території Греції - у Фессалії, на Пелопоннесі і в Епірі. Після смерті Душана в 1355 р. імперія почала розпадатися. Серед феодалів і племінних вождів розгорнулася боротьба за владу в Албанії. Особливо великий вплив мав рід Бальшів на півночі і рід Топія на півдні. Південна Албанія у 1367 р. дісталася сербському вождю Томасу Прелюбовичу.

Турки вперше вторглися в Європу у 1345 р. і почали просуватися на захід, підкоряючи на своєму шляху розрізнені балканські держави. Діставшись Албанії у 1381 р., вони виступили на боці роду Топія, який переміг у боротьбі з родом Бальшів у 1385 р. незважаючи на те, що багато албанських племен у той час перетворилися на номінальних васалів Османської імперії, вони часто переходили на сторону Венеції, яка перешкоджала проникненню турків до узбережжя Адріатичного моря. У 1393 р. Диррахій і Лєжа були захоплені венеціанцями, а Шкодер у 1394 р. викуплений у роду Бальшів.
Османська імперія, здобувши перемогу над сербами у битві на Косовому полі в 1389 р., направила війська проти Албанії у 1394 і 1397 рр., а під час кампаній 1415 і 1423 рр. завоювала її центральні і південні райони. Посилення турецького панування, особливо підготовка до розподілу земель, стали причиною повстання феодальних правителів і гірських племен у 1433 р., яке було придушене в 1434 р. Однак незабаром спалахнуло ще одне повстання на чолі з Георгієм Кастриоті (1403-1468), якого в Туреччині прозвали Іскендер-беєм, більше відомого як Скандербег. Син феодального володаря, Скандербег прийняв мусульманство і став провідним турецьким чиновником. Коли у його родини відібрали родовий маєток у Круї, Скандербег відрікся від мусульманства і підняв повстання. Об'єднавшись у 1444 р. з Венецією і вождями різних племен і маючи невеликий кавалерійський загін, що базувався в Круї, він розгорнув партизанську війну в північній Албанії. У 1468 р. Скандербег помер, але під керівництвом його сина і за підтримки венеціанців, опір туркам не припинявся, доки турецька армія не захопила в 1478 р. Крую, а в 1479 р. - Шкодер. Поступово турки завоювали всі інші райони Албанії.

Під час турецького володарювання північна Албанія, з її непрохідними горами, близькістю до іноземних держав і войовничими племенами гегів, зберігала напівнезалежний режим. Геги не допускали до своїх селищ турецьких чиновників і збирачів податків. У кожному племені внутрішньокланові відносини регулювалися на зборах і радах старійшин, що передаються спадково при байрактарі (охоронці прапора). Під час воєн геги проходили службу як солдати нерегулярної армії і в XVIII - на початку XIX ст. становили досить значну частину армії османів.

З початку XVII ст. османська влада збільшила податки і побори на користь місцевих феодалів, що викликало хвилювання серед албанських селян. У 1645 і 1649 рр. турецькі правителі придушили змови і бунти, організовані католицькими лідерами в прибережних містах під час війни з Венецією. Різні північні племена співпрацювали з австрійськими і венеціанськими військами під час кількох воєн, що відбувалися між 1683 і 1739 рр., тому турки посилили тиск на албанських католиків, примушуючи їх прийняти мусульманство.

У XVIII ст. вплив Османської імперії послаблюється. Тисячі сербів після 1690 р. залишили Косовську рівнину, частково побоюючись репресій з боку турків. У цей час впливовими стають деякі родини землевласників, які стягували податки з селян. Шкодерські паші Бушаті правили на півночі і в центрі країни, а під час наполеонівських воєн і в подальший період Алі-паша Тепелена (1744-1822) заснував напівнезалежну державу в південній Албанії, Епірі і західній Македонії. Султан Махмуд II, що прагнув централізувати і зміцнити Османську державу, розгромив у 1820-1822 рр. війська Алі-паші, а в 1831 р. пашів Бушаті. У 1830-х рр. менш відомі представники албанських вельмож виступили проти турок, але реорганізована османська армія обстріляла їхні замки і змусила підкоритися. Реформи 1826-1856 рр., що затвердили регулярну виплату податків, заклик на військову службу в мирний час і призначення чиновників неалбанського походження зустріли відсіч і виявилися ефективними тільки в південній Албанії.
Опір переріс у національний рух, що посилився після 1878 року.
Розпад Османської імперії і прагнення балканських народів до незалежності вперше отримали відгук в Албанії після російсько-турецької війни 1877-1878 рр. На Берлінському конгресі великі держави, як одну з умов мирного договору, запропонували передати Сербії і Чорногорії райони північної Албанії. Проти цього рішення виступили деякі албанські вожді і представники знаті (в основному мусульмани), які організували Албанську, або Призрекську лігу. Спочатку вона підтримувалася османським урядом, збирала кошти, вербувала озброєних бійців і готувалася до боротьби. Ліга набула більш націоналістичного і незалежного характеру після приєднання католицьких племен зі Шкодера і православних - з півдня. У 1879-1880 рр. було дано відсіч спробам поступитися навіть незначними територіями Чорногорії, і Ліга погодилася на передачу району Улцинь Чорногорії у 1880 р. лише після того, як турецька армія завдала поразки албанцям. Південне відділення Ліги рішуче відкидало зазіхання Греції на території, населені албанцями в Епірі.

Виникли побоювання, що після остаточного розпаду Османської імперії Албанія може бути розділеною на частини сусідніми державами. Аби цьому запобігти, Ліга зажадала об'єднання албанських округів в одну автономну провінцію з тим, щоб управління, шкільну освіту і збір податків контролювали самі албанці. Така національна програма призвела до розколу Ліги: мусульмани центральної Албанії виступили проти програми, зберігши вірність Константинополю. Розлютився і султан, який направив у 1881 р. війська для придушення Ліги: деякі з її керівників були заарештовані, інших туркам вдалося схилити на свій бік.
Після повалення султана Абдул-Хаміда II в липні 1908 р. з'явилися політичні клуби. Однак політичні вимоги албанців відхилялися младотурками, які прагнули зміцнити Туреччину, обкладаючи податками і військовою повинністю привілейовані національні меншини. Такий підхід обурив навіть албанських мусульман, і в 1912-1913 рр. по північних районах прокотилися повстання. Слабкість Османської імперії спонукала Сербію, Болгарію, Чорногорію та Грецію взяти участь у Першій балканській війні (жовтень 1912 - квітень 1913), внаслідок якої Туреччина втратила більшу частину своєї території в Європі. Щоб перешкодити розподілу Албанії між її сусідами, албанські лідери, зібравшись у Влері, 28 листопада 1912 р. проголосили незалежність країни і сформували тимчасовий уряд.
Найважчим завданням для Албанії було досягнення міжнародного визнання її суверенітету і кордонів, враховуючи протидію деяких балканських держав. Так, Сербія сподівалася отримати вихід до Адріатичного моря, контролюючи центральну Албанію, Чорногорія прагнула придбати Шкодер, а Греція хотіла приєднати райони Гирокастра і Корча. Цих претендентів підтримали Франція і Росія. Однак Італія і Австро-Угорщина виступили проти, оскільки вважали за краще мати справу з незалежною Албанією, яка могла б нейтралізувати східне узбережжя протоки Отранто і зберегти рівновагу політичних сил в Адріатичному регіоні.
Великі держави уповноважили своїх послів, які зібралися на конференцію в Лондоні, розглянути албанське питання нарівні з іншими проблемами, що виникли в результаті Балканської війни. На цій конференції 20 грудня 1912 р. незалежність Албанії була визнана великими державами. За Лондонським договором, підписаним 30 травня 1913 р., засновувалася комісія, яка повинна була вирішити питання про кордони Албанії і прийняти остаточне рішення про повернення Албанії міста Шкодер, захопленого Чорногорією під час Першої балканської війни. Косовська рівнина, де проживало декілька сотень тисяч албанців, відходила до Сербії. Кордон з Грецією встановлювався за протоколом, підписаним цього ж року у Флоренції. Великі держави гарантували нейтралітет Албанії, але фактично вони встановили протекторат Австро-Угорщини, Великобританії, Німеччини, Франції, Італії і Росії, сформувавши поліцейські сили під керівництвом західноєвропейських офіцерів і цивільну та фінансову адміністрацію під контролем міжнародної комісії.

Управляти країною, за рішенням великих держав, повинен був німецький князь Вільгельм Вид. Інтриги в уряді Вида призвели до громадянської війни, що почалася 21 травня 1914 р., а Перша світова війна поставила Албанію перед загрозою розколу. 3 вересня 1914 р. Вільгельм Вид тікає з країни. Під час війни італійські, грецькі, чорногорські, сербські, австрійські і французькі війська вторгалися й окупували різні райони Албанії. Після Першої світової війни знову виникли плани розподілу країни, але албанські націоналісти отримали могутню підтримку з боку президента США Вудро Вільсона, що виступив проти угод, за якими Південна Албанія відходила до Греції, район Шкодера - до Югославії, а Влера - до Італії.

25 грудня 1918 р. на конгресі в Дурресі албанці сформували тимчасовий уряд, який призначив вибори до законодавчих зборів - Албанського Національного конгресу. Новий парламент зібрався 21-31 січня 1920 р. в Люшні і сформував уряд. Навесні уряд і парламент перебралися до Тирани, яку незадовго до цього (11 лютого 1920 р.) оголосили столицею Албанії. Була створена Вища рада з чотирьох осіб. Верховним органом влади стала Національна рада (Сенат) у складі 37 осіб. Була випущена державна позика, а також вжито заходів щодо створення армії та громадських установ. Італійські війська в районі Влери після атак албанців були змушені відступити, на північному сході серби також зазнали поразки.

17 грудня 1920 р. Албанія, за підтримки Англії, була прийнята до Ліги націй. Однак питання про кордони залишалося відкритим. У жовтні 1921 р. сербські війська знову здійснили напад і були відведені тільки після сильного дипломатичного тиску з боку Англії і ряду інших держав. 9 листопада 1921 р. на конференції послів чотирьох держав (Англії, Франції, Італії та Японії) в Лондоні знову була підтверджена незалежність Албанії в кордонах 1913 року. На початку 1922 р. останні сербські війська були виведені з цієї країни. До 1924 р. в Албанії залишався невеликий контингент грецької армії.

Налагодити політичну співпрацю між представниками різних регіональних, суспільних і релігійних кіл, що входили до Прогресивної і Народної партій, виявилося вкрай нелегким завданням. У Прогресивній партії, що відображала інтереси консервативної частини суспільства, тон задавали мусульманські землевласники і переважала тенденція до встановлення політичної рівноваги. Народна партія представляла різнорідну коаліцію середнього класу, передусім православних лібералів на чолі з Фаном Нолі (1882-1965), православним єпископом Дурреса, який здобув освіту в Гарвардському університеті, і націоналістично налаштованих мусульманських чиновників та військових на чолі з Ахметом Зогу (1895-1961), сином вождя громади.

Нолі і Зогу входили до складу народного уряду, сформованого в грудні 1921 р. На початку 1922 р. Зогу роззброїв племена в центрі і на півдні країни, придушив заколот на півночі. 2 грудня 1922 р. він став прем'єр-міністром. Однак незабаром його справи викликали невдоволення лібералів на півдні країни, які вимагали проведення земельної реформи, націоналістів на півночі, сербів, що виступали проти контролю над областю Косово, а також місцевих вождів, які ревно охороняли традиційну автономію своїх районів. Зогу зазнав поразки на виборах у січні 1924 р., подав у відставку в лютому, а в червні подався за кордон. Незважаючи на сильну протидію, Фан Нолі 16 червня сформував уряд. У нього були ідеалістичні плани провести модернізацію Албанії шляхом таких реформ, як передача землі селянам і ліквідація протекціонізму в адміністративному і судовому апаратах. У грудні 1924 р. за фінансової і військової допомоги сербів експедиційний корпус на чолі з Зогу вторгся в Албанію. Нолі і його прибічникам довелося залишити країну.
Зогу зміцнив своє становище, відправивши на заслання і заарештувавши своїх основних опонентів. 21 січня 1925 р. Албанію було проголошено республікою, а 31 січня 1925 р. Національні збори обрали Зогу президентом на семирічний термін. 7 березня було оприлюднено нову конституцію країни, що надала президенту диктаторських повноважень. 1 вересня 1928 р. новообрані Установчі збори оголосили Зогу королем албанців Зогу I. Монархічна конституція, прийнята 1 грудня, розширила повноваження короля, насамперед, у сфері зовнішньої політики.

Дотримуючись авторитарних позицій, Зогу, як раніше Фан Нолі, хотів провести модернізацію Албанії. Він досягнув успіхів у боротьбі з бандитизмом і у викорененні традицій кровної помсти, сприяв об'єднанню роз'єднаних племен шляхом будівництва доріг, лікарень і шкіл, направляв студентів до європейських університетів, створив систему адміністративного розподілу, запровадив відповідальність чиновників перед Міністерством внутрішніх справ і використав європейські зразки при розробці кодексів карного, цивільного і торгового права. Реформи потребували фінансової підтримки і технічної допомоги, які Зогу отримував з Італії. У 1925 р. італійським компаніям були надані права на розробку родовищ корисних копалин, а Національний банк, що знаходився під італійським контролем, почав випускати албанські гроші і виконувати функції казначейства. У Римі було засновано товариство з економічного розвитку Албанії, яке фінансувало будівництво доріг, мостів та інших суспільних об'єктів.
У 1926 р., після ослаблення становища Зогу, внаслідок потужного повстання на півночі, Італія почала активно впливати на зовнішню політику Албанії. 27 листопада 1926 р. в Тирані Італія та Албанія підписали Договір про дружбу і безпеку, а через рік Договір про оборонний союз терміном на 20 років, після чого з Італії надійшло озброєння і прибули інструктори для модернізації албанської армії, що нараховувала на той час 8 тис. осіб. Проте у 1932 р. Зогу відхилив пропозицію про встановлення митного союзу з Італією і вислав багатьох італійських військових радників, а в 1933 р. закрив італійські школи. Маневри італійських військових суден поблизу Дурреса в червні 1934 р. не допомогли отримати нових концесій в Албанії, і, оскільки Італія вела війни в Ефіопії та Іспанії, Муссоліні дотримувався більш примирливого курсу у відносинах з Албанією до 1939 року.
Курс на стабільний розвиток, проголошений Зогу в 1925 р., був припинений у квітні 1939 р., після окупації Албанії Італією. Зогу відхилив вимоги про перетворення Албанії на італійську колонію і втік до Греції, а потім до Лондона. Албанську конституцію скасували, була організована місцева фашистська партія, а албанську армію у 1940 р. включили до складу італійської. Зберігалися Народні збори Албанії, було сформовано і місцевий уряд. Обидва цих органи підпорядковувались італійському віце-королю і його чиновникам.

Італія заручилася підтримкою частини населення Албанії, відстоюючи її домагання на деякі райони Югославії і Греції. У жовтні 1940 р. контингент албанських допоміжних військ у складі 12 тис. осіб взяв участь у кампанії Італії проти Греції. Після захоплення Югославії і Греції державами "Осі" у 1941 р. Албанії були повернуті область Косова і деякі райони західної Македонії, що належали Югославії, а також округ Чамерія в північно-західній Греції. Тим часом, за підтримки Англії і СРСР, розгорнувся рух Опору проти маріонеткових режимів на окупованих територіях. Окремі групи албанських комуністів, що підбурювалися югославськими комуністичними емісарами, 8 листопада 1941 р. заснували свою партію, секретарем якої став Енвер Ходжа (1908-1985), вчитель у минулому, який здобув освіту на Заході. Комуністи організували партизанські загони, насамперед серед тоскських селян і інтелігенції. Влітку 1942 р. вони виступили проти італійців.
У вересні 1944 р. націоналістичні антиіталійські групи об'єдналися з комуністами і створили Національно-визвольний фронт, в якому домінуючі позиції зайняли комуністи. Суперницька організація "Бали комбтар" ("Національний фронт") була заснована в листопаді 1944 р. Вона розробила ультранаціоналістичну прозахідну програму, спрямовану проти Зогу, яка включала вимогу повернути Албанії область Косова.

Британські офіцери зв'язку, що з'явилися на початку 1943 р., намагалися налагодити співпрацю Національно-визвольного фронту, що налічував 8-10 тис. бійців, з "Бали комбтар", надаючи їм зброю і фінансову підтримку. У міру розпаду італійської армії німцям вдалося внести розкол в рух Опору, взявши курс на передачу області Косово Албанії, що залучило на їхній бік багатьох членів групи "Бали комбтар". Затаврувавши своїх головних суперників як зрадників, комуністи здійснили похід з тоскських земель на північ. У травні 1944 р. вони сформували Антифашистську національно-визвольну раду, наділену правами тимчасового уряду на чолі з Енвером Ходжею, реорганізували армію і направили зброю проти своїх суперників. У жовтні 1944 р. почався відступ німців з Албанії. 28 листопада 1944 р. комуністи увійшли до Тирани.
Комуністи намагалися узаконити своє правління шляхом проведення 2 грудня 1945 р. виборів до Установчих зборів. Контрольований комуністами Демократичний фронт Албанії, наступник Національно-визвольного фронту, здобув 93% голосів виборців. 11 січня 1946 р. Народні (Установчі) збори оголосили Албанію республікою, а 14 березня цього ж року ухвалили Конституцію Народної Республіки Албанія (НРА). Уряд країни очолив Енвер Ходжа.

29 квітня 1946 р. Югославія першою визнала комуністичний уряд, її приклад наслідував СРСР. Великобританія і США готувалися визнати новий албанський уряд за умові участі в ньому і опозиційних політичних партій. Однак цього не сталося. У серпні 1946 р. Англія і США протидіяли прийняттю Албанії в ООН, і тільки 15 грудня 1955 р., в результаті угоди між Сходом і Заходом, Албанія стала членом цієї організації.

У 1948 р. в Албанії спалахнув серйозний внутрішній конфлікт. Для зміцнення оборони країни і здійснення амбіційних планів індустріалізації і модернізації була потрібна фінансова і військова допомога. Цю функцію взяла на себе Югославія. Шість економічних угод, укладених у період з липня 1946 р. по червень 1947 р., стали наслідком утворення змішаних компаній, прибуття югославських фахівців і військових радників і отримання з Югославії обладнання і субсидій.
28 червня 1948 р. контрольоване СРСР Інформаційне бюро комуністичних і робочих партій почало піддавати сумніву допомогу з Югославії. Албанія негайно розірвала економічні угоди з цією країною і вислала югославських радників. У відповідь Югославія в 1949 р. розірвала Договір про дружбу з Албанією. У листопаді 1950 р. дипломатичні відносини між обома країнами були розірвані. Вони були відновлені тільки 21 грудня 1953 р.
Югославський вплив змінився радянським: у 1949 р. 37% бюджету Албанії становили надходження від СРСР і його союзників. Незважаючи на складні економічні проблеми, Енвер Ходжа утримував владу. У 1954 р. він поступився посадою прем'єр-міністра Мехмету Шеху, вихідцю з військових кіл. Після цього Ходжа залишився першим секретарем Центрального комітету Албанської партії праці (АПП).

Політика М.С.Хрущова, спрямована на поліпшення відносин з Югославією, змусила Ходжу різко змінити курс. Хоча в 1955-1956 рр. прибічники Сталіна втрачали свої позиції в соціалістичних країнах Європи і Тіто вимагав усунення Ходжі, останньому вдалося утриматися на своїй посаді, апелюючи до албанських націоналістів і закликаючи боротися із зростаючою загрозою югославського панування. У 1957-1959 рр. значно збільшилася економічна допомога з КНР, а з жовтня 1959 р. албанські друковані видання зайняли чітку прокитайську позицію. 24 червня 1960 р. албанська делегація виступила з засудженням примирливої політики СРСР відносно Заходу під час міжнародної зустрічі в Бухаресті представників комуністичних і робочих партій. А в листопаді 1960 р. Ходжа виступив на міжнародній Нараді представників комуністичних і робочих партій у Москві з різким засудженням політики Хрущова.

Розкол між комуністами Албанії і СРСР стався на ХХІІ з'їзді КПРС у жовтні 1961 р., а в грудні були розірвані дипломатичні відносини Албанії і СРСР. Цим скористалися китайські комуністи, які надали Албанії кредит на суму 125 млн. дол. на розвиток промисловості і направили до цієї країни своїх технічних спеціалістів і радників.
З 1962 р. Албанія припинила участь у заходах радянського блоку, але підтримувала на мінімальному рівні дипломатичні відносини з Югославією, а в 1963 р. поновила зв'язки з Румунією. Албанія припинила торгівлю з СРСР, але значна частина її експорту все ще прямувала до східноєвропейських соціалістичних країн. На частку Китаю припадали половина експорту і 3/5 імпорту Албанії. За 17 років Китай надав Албанії допомогу в розмірі 1,4 млрд. дол. Поліпшення відносин між КНР і США поклало край дружбі Албанії з Китаєм, а в 1978 р. припинилася допомога з боку Китаю.
Албанія підтримувала зв'язки з Францією, але не мала жодних зв'язків з США і Англією. У 1971 р. були відновлені дипломатичні відносини з Грецією. У 1970-х рр. в албанській столиці почало збільшуватися число посольств західних країн.
У 1965 р. в Албанії виявилося прагнення до більш ефективної децентралізованої системи управління. У 1974-1975 рр. прокотилася хвиля репресій у зв'язку з нібито розкритою прокитайською змовою. У 1980-1981 рр. протягом нетривалого часу спостерігалося покращання відносин з Югославією, однак їх охолодженню сприяли виступи албанських студентів проти сербського панування в югославській області Косово. У грудні 1981 р. в албанській пресі з'явилося повідомлення про самогубство прем'єр-міністра Мехмета Шеху, після чого Ходжі зробив заяву про те, що перед самогубством Шеху викрили як югославського агента. У країні пройшла чергова "чистка": багато осіб, пов'язаних з Шеху, які прагнули до поліпшення відносин з Заходом, були страчені.

Наприкінці 1982 р. президентом країни став обраний наступником Ходжі уродженець півночі Раміз Алія, після чого було поновлено допомогу з боку Китаю.
Після смерті Енвера Ходжі (11 квітня 1985 р.) лідер АПП Алія поступово відновив відносини із зарубіжними країнами (за винятком США і Великобританії). Було покладено край ворожнечі з Грецією, яка з 1940 р. формально перебувала в стані війни з Албанією. Відкрився залізничний зв'язок з Югославією. У липні були відновлені відносини з СРСР.
Великі зміни сталися в грудні 1990 р. Студентські демонстрації, спровоковані відключенням тепло- і енергопостачання в гуртожитках Тиранського університету, були зустрінуті репресіями з боку членів таємної поліції. Хвилювання посилювалися, і Центральному комітету АПП довелося дозволити формування нових політичних партій. Опозиція сконцентрувалася в Демократичній партії (ДП), яку очолили професор економіки Грамоз Пашко і лікар-кардіолог Салі Беріша, що зажадали проведення загальних виборів до парламенту.

31 березня 1991 р. в Албанії пройшли перші після 1923 р. відкриті вибори. АПП здобула 169 із 250 місць у Народних зборах, а ДП - 75 місць. Алія знову став президентом. Незважаючи на більшість членів АПП (завдяки підтримці сільських жителів і осіб похилого віку), уряд у червні 1991 року, в розпал економічного і політичного хаосу, був змушений піти у відставку. Так формально завершилося майже 50-річне правління комуністів.
На виборах у березні 1992 р. Демократична партія перемогла, здобувши 92 із 140 місць у парламенті, тоді як на частку соціалістів (АПП було перейменовано на Соціалістичну партію) - лише 38. Незабаром президент Раміз Алія пішов у відставку, а його посаду обійняв лідер демократів Салі Беріша. Албанці покладали великі надії на те, що країна стане на шлях демократії і економічного підйому, однак замість довгоочікуваного добробуту багато мешканців країни втратили свої заощадження, вкладені до фінансових пірамід. А замість обіцяної демократії уряд "запропонував" жорстоку диктатуру. Були проведені арешти колишніх комуністів, включаючи Алію, яких судили за скоєні в минулому злочини. Проблеми, що виникли в країні, намагалися приписати іноземним змовникам. Здійснювався суворий контроль над засобами масової інформації і діяльністю опозиціонерів. Досягнення Беріши роздувалися і прикрашалися. Нарешті, підсумки виборів 1996 р. були сфальсифіковані з метою утримати владу. У 1997 р.
Беріша, під тиском внутрішніх і зовнішніх сил, був змушений оголосити про нові вибори, і Демократична партія набрала на них лише 26% голосів, отримавши 29 місць у Народних зборах. Перемогу здобули соціалісти з 53% голосів і 99 місцями, які висунули свої кандидатури на найвищі посади виконавчої влади: прем'єр-міністром став Фатос Нано, а президентом - Реджеп Мейдані.

Нано і його Соціалістична партія повинні були повернути довіру народу, вирішити фінансові проблеми, відродити економіку, відновити закон і порядок, а також ухвалити нову конституцію. Але новому уряду не вдалося стримати хвилю злочинності, що наростала; він виявився безпорадним перед падінням виробництва і стрімкою інфляцією. До всіх цих негараздів додався перехід до насильницьких дій: в кінці 1997 р. депутат Народних зборів від Соціалістичної партії під час політичної дискусії застрелив депутата-демократа, а у вересні 1998 р. демократи відплатили тим же, вбивши високопоставленого чиновника-соціаліста. До цього часу обидві партії перебували в стані війни, а країна була розколена: на півночі укріпилися демократи на чолі з Берішею, а на півдні - соціалісти на чолі з Нано. У розпал цього протистояння Нано пішов з посади прем'єр-міністра, йому на зміну прийшов Панделі Майко. Відновлення законності стало нелегким завданням для Майко і Мейдані, яким довелося прокладати шлях до демократичного розвитку країни.

У кінці 1998 р. становище в Албанії залишалося нестабільним.
Відхід з владних стуктур Беріши, а потім і Нано, ознаменував кінець ери "демократичного романтизму" з властивими йому установками на прискорене впровадження ринку. На рубежі XXI ст. країна зіткнулася з системною кризою і труднощами на шляху до інтеграції в сучасну світову спільноту. На цей час Албанія є аграрно-індустріальною країною, в якій на частку промисловості припадає приблизно 12% національного прибутку, а сільського господарства - 56%. На референдумі 22 листопада 1998 р. було вирішено питання про необхідність ухвалення нової Конституції "відповідно до європейських норм, але з урахуванням албанської специфіки"), на користь якого висловилися 92% учасників. У соціальній сфері почав здійснюватися перехід від сільського способу життя до міського (з неналагодженою інфраструктурою), а в культурі тільки намічаються перші ознаки відходу від ізоляціонізму.

Орієнтація на Захід (в кінці 1998 р. за входження до НАТО виступали 40 партій країни) супроводжується ускладненням відносин із сусідніми країнами. В таких умовах агресія НАТО проти Югославії послужила каталізатором загострення внутрішніх проблем. У середині квітня 1999 р. стався розрив дипломатичних відносин з Югославією. У країну ринув потік біженців з Косова. Розміщення біженців на півдні Албанії призвело до обмеження прав греків, які там проживали. Також відбулося загострення відносин з Грецією, Македонією та рядом інших держав.

Населення.На противагу іншим балканським країнам Албанія завжди відрізнялася етнічною однорідністю. Географічне положення і бідність країни, а також войовничість її населення відлякували іноземців, хоча сильний вплив грецької культури і міграція з Греції сприяли формуванню на півдні країни православної національної меншини, що розмовляє грецькою мовою.

Туризм Албанія володіє комплексом захоплюючих природних об'єктів, який привертає увагу будь-якого мандрівника, - скелястими піками і мальовничими горами, що заросли густим лісом, прекрасними пляжами під теплим середземноморським сонцем і з блакитно-синіми водами Адріатики. Дивовижне морське узбережжя могло б скласти серйозну конкуренцію Хорватії та Італії. Крім пляжів Адріатичного й Іонічного морів, Албанія може запропонувати цілий ряд історичних визначних пам'яток, архітектура країни - це суміш релігій, стилів, культур і пейзажів, від пам'яток давньогрецького періоду до мусульманських мінаретів, від ідилічних гірських курортів, багато з яких засновані ще римлянами, до монастирів усіх конфесій. Реліквії однієї з найбільш тривалих диктатур у Європі оточені садами цитрусових, маслиновими гаями і виноградниками. Старі фабрики розташувалися поруч з мечетями, що захоплюють дух, декоративно прикрашені грецькі православні церкви можуть знаходитися за два кроки від помпезних палаців культури у сталінському стилі.

Тирана, столиця Албанії з 1920 року, досить компактна і приємна для пішого вивчення. Більшість екскурсій по столиці країни починається з великої відкритої площі Скандерберга в центрі міста, обмеженої зі сходу височинами гори Даджиті (1612 м). Розташований поблизу ринок теж вартий детального вивчення - навряд чи десь у Європі вам вдасться побувати на справжньому східному базарі з усіма його атрибутами (у тому числі великою кількістю ринкових кишенькових злодіїв). Національний Музей історії є найбільшим музеєм в Албанії, Ви знайдете його поруч з 15-поверховим Тиранським міжнародним готелем - найвищою будівлею країни. Величезна мозаїчна фреска покриває весь фасад будинку.
На схід від готелю розташований Палац культури, що має власний театр, ресторан, кафе і художні галереї, і чітко виділяється на тлі невисоких будинків столиці своїм функціоналізмом. З південного боку будинку знаходиться вхід у Національну бібліотеку, а навпроти нього - купол і мінарет мечеті Етем Мей, побудованої у 1793 році, - одного з найбільш виразних будинків міста, і біля мечеті - вежа з головним годинником країни, зведена в 1830 році. Уздовж набережної річки Лана, на південь від столиці, височать білі мармурові стіни колишнього Музею Енвера Ходжі, який іноді використовується як центр проведення різних виставок і в майбутньому перетвориться на найбільшу дискотеку Європи. Далі на південь, на бульварі Дешморет е Комбіт, розташовані ультрасучасний Палац Конгресу й Археологічний музей, що має фантастичне зібрання експонатів з доісторичних часів і до середньовічного періоду.
До визначних пам'яток Тирани також можна віднести Музей Національної культури, Музей природничої історії і прекрасну картинну галерею.

Місто Шкодер (або Шкодра, а італійською - Скутари) - одне з найстаріших міст у Європі і традиційний центр культурної області "гегів". У 500 році до н.е. на його місці знаходилася іллірійська фортеця, яка охороняла торговельне перехрестя на захід від міста, де зливаються ріки Буна і Дрина. Місто прикрашає мечеть Шейха Замілі Абдули Аль-Заміля, а поруч з нею розташований Музей Популло ("Громадський Музей"), що має значну колекцію історичних фотографій, у тому числі з ілюстраціями "соціалістичного" минулого країни, а також великі археологічні зібрання, розташовані на нижніх поверхах. Шкодер раніше був також і найбільш впливовим католицьким містом в Албанії, а впливова францисканська церква на Рруга Ндре Мджеда нині знову є одним з головних християнських храмів країни. Легендарна фортеця Розафа знаходиться за 2 км на південний захід від Шкодера, біля південного краю Скодарського озера. Нижче фортеці лежить багатокупольна Свинцева Мечеть, єдина мечеть у місті, що уникла руйнування протягом Культурної Революції 60-х років.

Гирокастра лежить на відстані 120 км на південь від Тирани. Вражає мальовничий музей, музей-місто, що розкинувся на схилах гори над берегом ріки Дріни. Місто було добре відоме як великий торговий центр уже в XIII столітті, але турецька окупація, що почалася у 1417 році, спричинила його занепад. Однак у XVII столітті місто процвітало знову і славилося своїм яскравим базаром, де торгували витонченою місцевою вишивкою, східним шовком і знаменитим албанським білим сиром. Вище Базарної мечеті, розташованої в центрі міста, піднімається пам'ятник Мемедху, споруджений на честь "ренесансу" албанської держави в XX столітті. Над містом підноситься похмура цитадель XIV століття, нині це музей зброї. Будинок етнографічного Музею і старі Турецькі лазні знаходяться у нижній частині міста.

В Ельбасані (54 км на південний схід від Тирани) до цього часу збереглися залишки римських фортець XV століття н.е.

У Дурресі (Дураччо - італійською), на відстані 38 км на захід від Тирани, цікаве стародавнє місто, засноване у 627 р. до н.е. греками. Протягом багатьох сторіч це був найбільший порт на Адріатиці і початок знаменитої Віа Ігнатіа, що простягається до самого Константинополя, дотепер тут збереглися руїни візантійської і венеціанської фортець. Римські руїни і укріплення прикрашають це головне індустріальне місто і торговельний порт, друге за величиною місто Албанії. Більшість екскурсій починається з Археологічного Музею, що виходить своїми стінами на набережну біля порту. За музеєм - стіни візантійського міста VI століття, збудованого після вторгнення вестготів у 481 р. н.е., доповнені круглими венеціанськими вежами в XIV століття. Римський Амфітеатр, побудований між I і II століттями до н.е., зараз виглядає досить переконливо і стоїть на постійно освітленому сонцем схилі пагорба всередині фортечних стін. Старий палац короля Ахмет Зога розташований на захід від амфітеатру, а перед ним височать статуя засновника країни - Скандерберга і, як різкий дисонанс, величезні радарні "тарілки", встановлені італійською армією.
Кукес, що знаходиться на відстані 100 км на північний схід від Тирани, лежить над високим берегом мальовничого гірського озера Фієрца, дещо нижче вершини майже лисої гори Галики (2486 м.). Старе місто колись стояло в місці злиття двох рік - Білої Дріни і Чорної Дріни, що витікають з Охридського озера, але в 1962 році місто було перенесене на його сучасне місце, коли уряд побудував греблю гідроелектростанції і ріка затопила його місце розташування. Зараз це дуже приємне місце для того, щоб провести кілька днів, насолоджуючись чистим гірським повітрям і чудовими пейзажами водоймища, затиснутого крутими гірськими схилами, а місцевий готель "Туризми" - один з найбільш фешенебельних готелів.

Берат, що лежить на відстані 122 км на південний схід від Тирани, це друге важливе місто-музей Албанії після Гирокастри. Іноді його називають "містом тисячі вікон" через те, що воно має безліч вікон у своїх покритих червоною черепицею будинках, які начебто спеціально повернуті "за сонцем", щоб його промені відбивалися у склі. На гірському хребті, що проходить над містом, над глибокою ущелиною лежить цитадель XIV століття, що захищала маленькі грецькі православні церкви, на кшталт Собору Богоматері, а також Церкви Святої Трійці і Церкви Євангелістів. На схилі нижче цитаделі лежить Мангалем - старий мусульманський квартал, а кам'яний міст з сімома арковими прольотами веде до Горике - християнського кварталу. Місто має кілька прекрасних мечетей - Свинцева Мечеть, Королівська Мечеть, Мечеть Бечелорс (Холостяка) і Алвети Текке ("менша святиня"), де розташовувалися ісламські дервишські секти.

Корча, на відстані 179 км на південний схід від Тирани, - головне місто східного стилю, розташоване на високому (869 м.) плато поблизу грецького кордону, на південь від Охридського озера. Це - найбільший килимарський центр Албанії, заснований ще греками. Прекрасні музеї міста включають Музеу й Артет Месджетар Шкиптар (Музей Албанського Середньовічного Мистецтва), Музеу Хисторик і Музеу й Арсимит Комбетар (Музей Освіти). Багато будівель старого міста були зруйновані землетрусами у 1931 і 1960 роках, а саме, мінарети і безліч стародавніх церков, але уціліла частина колоритних будинків старого Корча, у тому числі мечеть XV століття в районі базару, на захід від готелю Ілірія.

Стародавні руїни Бутринті лежать майже на південному кордоні країни з Грецією, на відстані 160 км на південь від Тирани, і вважаються перлиною Адріатичного узбережжя. Вергілій стверджував, що Бутринті побудували троянці, але ніяких доказів цього все-таки не знайдено, хоча ділянка і була детально вивчена археологами. Проте місцеві жителі з гордістю продовжують вважати себе нащадками слави Трої. Багато століть з часів древніх греків Бутринті був укріпленим торговельним містом із власним акрополем, руїни якого все ще можна відвідувати, теремами і будинками відпочинку знаті. Трохи нижче акрополя, у гущавині лісу, розташований театр, збудований ще у III столітті до н.е. Поблизу - громадські тереми з геометричними мозаїками, а глибше в лісі - стіна VI століття до н.е. з грецькими написами і баптистерієм, прикрашеним барвистими мозаїками тварин і птахів. Неподалік велику ділянку займає трикутна фортеця, побудована воєначальником Алі Пашею Тепеленою у XIX столітті. Іонічне узбережжя країни, особливо "Рів'єра Квітів" від Влера до Саранда, має найкрасивіші морські береги в цій країні. Албанія має шість Національних парків, 24 заповідники і пам'ятки природи.

Обновлено 18.10.2010 09:40